• Главная
• В избранное
• Наш E-MAIL
• Добавить материал
• Нашёл ошибку
• Вниз

Майже всі відомі нам спогади про українську визвольну боротьбу 1917–1921 років уже давно опубліковані. Найновішим додатком до надрукованих праць лього жанру, пов'язаних з відповідним періодом історії України, є нещодавно знайдені «Спомини» президента Української Народної Республіки Михайла Грушевськрго (1866–1934), що вийшли друком у Києві в 1989 році[1]. Винятком треба вважати відомі, проте досі повністю не опубліковані «Спогади» гетьмана Павла Скоропадського (16.V.1873. - 26.IV.1945). Це унікальне мемуарне джерело, яке має особливе значення для історії української революції і державного будівництва 1917–1921 років і, зокрема, Другого Гетьманату (29.IV. - 14.XII.1918), вперше друкується тут повністю.

Особливість «Спогадів» Павла Скоропадського полягає в тому, що воли висвітлюють епоху і Діяльність автора з відмінної порівняно з іншими зразками української мемуарної літератури політичної перспективи — з позицій поміркованого консерватизму, культурного і політичного елітаризму та аристократизму. Вони, є цінним документом історії також тому, що на відміну від української мемуарної літератури, яка традиційно розглядала проблему Української революції 1917–1921 років у статичний спосіб, їхній автор підходить до справи зі стратегічної, а, отже, динамічної перспективи професійного військовика-генерала. Написані безпосередньо після подій 1917–1918 років, «Спогади» вражають ясним, відвертим і недвозначним описом розвитку найважливіших аспектів діяльності Павла Скоропадського, насамперед як головнокомандувача 34-го корпусу російської імперської армії (згодом названого після його українізації Першим Українським Корпусом), а опісля як гетьмана України. Скоропадський підкреслює, що він хоче подати власне бачення подій свого часу так, як він сам їх розумів, а оцінка його доби — це справа майбутньої історичної науки: «Можливо, майбутнім історикам революції мої записки пригодяться. Прошу їх повірити, що все записане мною буде правильним, тобто я буду заносити так, як мені бачилось становище на даний час, а чи правильно я думав, чи неправильно — у цьому допоможе розібратися майбутнє»[2]. Якщо йдеться про місце «Спогадів» у європейській мемуарній літературі, то вони нагадують спогади тогочасних голів європейських держав, наприклад, німецького президента Пауля фон Гінденбурга, президента Фінляндії, полкового товариша Скоропадського у російській армії маршала Карла Маннергейма та угорського регента адмірала Міклоша Горті[3].

Оригінальний текст «Спогадів» гетьмана Павла Скоропадського, написаний російською мовою власною рукою гетьмана, має заголовок: «Воспоминания: конец 1917 года по декабрь 1918 года» (хоч автор розглядав справи від лютого 1917 р.). Він зберігається у тій частині еміграційного архіву родини Скоропадських, що міститься у Східноєвропейському дослідному інституті ім. В. Липинського у Філадельфії, США (далі СЄДІ). (Копія рукопису зберігається у бібліотеці Інституту української археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України у Києві). Рукопис, разом із поправками автора, нараховує 1698 сторінок невеликого формату (19 х 12 см), зброшурованих у 16 зошитів. «Спогади» були початі в Берліні 5 січня 1919 року, тобто через три тижні після падіння Гетьманату (14.ХІІ.1918). Дата 5 січня 1919 року, вказана на титульній сторінці першого зошита як початкова, підтверджується записом від 6 січня 1919 року в неопублікованих «Дневниках» П. Скоропадського (написаних також російською мовою): «З учорашнього дня приступив я до [писання] своїх спогадів. Опишу ціле гетьманство, все, що йому передувало і наслідувало, можливо, [вони] висвітлять період революції[4]. Хронологію складання «Спогадів» можна реконструювати на підставі дат на титульних сторінках деяких зошитів у такому порядку:

Зошит XVI складається з двох частин: 1) Підсумки «Спогадів» (с. 1583–1640) і 2) Додатки («Приложения»), які насправді є записками до «Приложений» (с. 1641–1698). Написання «Спогадів» було завершене 6 травня 1919 року: «Дневник [тобто «Спогади»] закінчений і переданий Маляревському»[5]. Оригінальний рукопис «Спогадів» Скоропадського був умовно визначений Євгеном Зиблікевичем (колишнім президентом СЄДІ; 1895–1987) і Ярославом Пеленським (теперішнім президентом СЄДІ) як перша редакція «Спогадів» Скоропадського, екземпляр 1. Далі він окреслюватиметься як Спогади Скоропадського, Перша Редакція, Екземпляр 1 (ССПР-1).

Перші дванадцять зошитів рукопису (с. 1-1122) надрукувала на машинці дружина гетьмана Олександра (з дому Дурново) у 1945–1946 рокахб. Вони окреслюються як Перша Редакція Спогадів Скоропадського, екземпляр 2 (ССПР-2).

Крім двох згаданих, в архіві СЄДІ збереглася друга машинописна редакція твору. У своїх «Дневниках» під датою 4 квітня 1919 року Павло Скоропадський зазначив, що «Маляревський знайшов даму, і мої записки [тобто «Спогади»] переписуються»[6]. Повний текст «Спогадів», за винятком «Приложений», був надрукований на машинці, мабуть, згаданою вище дамою (?) на 465 нерегулярно нумерованих сторінках і відредагований автором власноручно між 1920 і початком 1922 року. Цей текст, що був визначений Є. Зиблікевичем і Я. Пеленським як друга авторська редакція «Спогадів» Скоропадського, екземпляр 1, далі позначатиметься аббревіатурою ССДР-1.[7] Мабуть, вона була здійснена, серед іншого, у зв'язку з підготовкою до друку «Уривка зі 'Споминів' Гетьмана Павла Скоропадського», що був опублікований в українському перекладі зі значними текстовими та смисловими купюрами в журналі «Хліборобська Україна» під заголовками «1-й Український Корпус» (IV, 7 і 8 [1922–1923], с. 3–40) і «Від початку 1918-го року до проголошення Гетьманства» (V [1924–1925], с. 31–92)[8]. Ці два фрагменти становлять близько 35 % усього тексту «Спогадів» П. Скоропадського.

З огляду на поганий стан машинопису Другої редакції Спогадів Скоропадського (ССДР-1), її наново передруковано на машинці на 502 сторінках у формі робочої копії за сучасним російським правописом у 1980-х роках. Друга частина XVI зошита «Приложения», яка нараховує 25 сторінок, була надрукована тоді ж. Ця робоча копія окреслюватиметься як Друга редакція Спогадів Скоропадського, екземпляр 2 (ССДР-2).

Друкований у цьому томі текст був скопійований з другої редакції «Спогадів» П. Скоропадського (ССДР-1). Це відповідає волі П. Скоропадського (підтвердженій дочкою гетьмана Оленою Отт-Скоропадською), оскільки автор, відредаговуючи власноручно і авторизуючи другу редакцію своїх «Спогадів», вважав її остаточною. Таким чином, опублікований у цьому томі текст «Спогадів» позначатиметься як Друга редакція Спогадів Скоропадського, екземпляр З (ССДР-3).

Павло Скоропадський був людиною двох культур — української та російської. З українською культурою його пов'язувало родове походження. Як відомо, він був нащадком одного з найвизначніших родів козацької України, до якої ставився з пошаною в сенсі територіального патріотизму (Landespatriotismus), залюбки користуючись поняттями «козаки», «українські козаки». Ряд його предків були високими козацькими старшинами, найвизначніший серед них — гетьман Іван Скоропадський (1646–1722), який обійняв гетманство після полтавської трагедії і намагався рятувати загрожепу українську державність і гуманно допомагати тим, хто підтримував незалежну мазепинську ідею. І хоча члени цього роду політично орієнтувалися на проросійсько-лояльну позицію і робили кар'єри в системі імперії, більшість із них не зреклася української державної гетьманської традиції. Згідно зі свідченням Павла Скоропадського, у їх домі плекалася повага до українства: «постійно співалися українські пісні», «з пошаною ставилися до бандуристів, які співали свої думи», «читалися і обговорювалися книги Костомарова та інших українських письменників», серед гетьманських портретів висів портрет гетьмана Івана Мазепи, до якого «ставилися мовчазно з симпатією»[9].

Одночасно Скоропадський був продуктом російської імперської системи, у якій зробив престижну військову кар'єру. З його поглягу, вирішальними чинниками успіху людини були не культурно-етичні пов'язання, а соціальний статус, кар'єра, зв'язки з імператорським двором. Як генерал та член верховного імперського істебліьх іенту, він відстоював російські військові цілі, до речі, повністю підтримувані іншими державами Антанти, а в пізнішій фазі війни — і СІЛА. Така позиція Скоропадського була зумовлена не симпатіями до поширеної тоді серед вищих військових кіл ідеї панславізму, а лояльністю до царського престолу та імперії. Відданий православному віросповіданшо (хоч не в клерикальному сенсі) і вірний підданий Російської імперії, він одночасно вважав себе патріотом і Росії, і України.

Такий на перший погляд складний портрет П. Скоропадського (з огляду на роздвоєну лояльність, яка, безсумнівно, відіграла роль у подальших політичних рішеннях) спричинився до того, що його особа, та й сам Гетьманат опинилися серед найбільш табуїзованих питань історії України XX століття, оповитих міфами, упередженнями або й відвертими фальсифікаціями.[10] Тому аналіз та оцінка даної теми до сьогоднішнього дня ускладнені антиісторичним ідеологізованим підходом більшості дослідників і публіцистів як в Україні, так і в діаспорі та відсутністю критичної біографії Скоропадського, а також аналітичної монографії про добу Другого Гетьманату і спеціалізованих досліджень різних його аспектів (за винятком взаємин з Центральними державами).[11] У підсумку можна вирізнити лише кілька загальних праць, як-от: офіційна біографія А.Маляревського «П. Скоропадский, Гетман всея Украины» (Київ, 1918); фактографічно-позитивістська робота, написана з прогетьманської перспективи, яку можна вважати своєрідною енциклопедією цього періоду і водночас єдиним посібником з історії Другого Гетьманату, — Д. Дорошенка «Історія України 1917–1923 pp.», том 2: «Українська гетьманська держава І918 року» (Ужгород, 1930; Нью-Йорк, 1954); генеалогічне дослідження О. Пріцака «Рід Скоропадських. Історично-генеалогічна студія» (Львів, 1938); аналітичний нарис І.С. Решетаря у його праці «The Ukrainian Revolution, 1917–1920» (Принстон, 1952), с. 143–207[12].

Серед головних тем, порушених у «Спогадах», важливе місце припадає українсько-німецьким взаєминам. Це можна пояснити присутністю німців в Україні під час гетьманату Павла Скоропадського, за умов Української Центральної Ради і встановлення 29 квітня 1918 року Української держави у формі Гетьманату. Аж тоді він мав нагоду виробити докладніший, хоч іноді й стереотипний образ знайомих йому німців. Як генерал, на перший план гетьман висував військових, до яких ставився дуже прихильно і діяльність яких в Україні оцінював позитивно, хоча й бачив негативний вплив німецької окупації в цілому. Він, зокрема, вважав маршала Германа фон Айхгорна, генерала Вільгельма Гренера та їхніх підлеглих висококваліфікованими, думаючими і відповідальними політиками, які за тогочасних умов намагалися реалізувати розв'язки, що якнайкраще влаштовували б як Німецьку імперію, так і Україну. Він вважав їх, наприклад, Гренера, демократами[13].

До другої категорії німців він зараховував професійних дипломата, які, на його думку, були в основному компетентними людьми в галузі свого фаху, але пристосовували власну політику до потреб німецького міністерства закордонних справ, кайзера, рейхстагу та, врешті, німецьких соціалістів. Хоч і з певним сарказмом, він характеризує таких дипломатів, як, наприклад, барона Філіпа Альфонса Мумма фон Шварценштайна і графа Ганса фон Берхема, як урівноважених людей[14].

До третьої категорії німців, з його перспективи, належали вчені і журналісти, до яких він ставився з упередженням, окреслюючи їх так: «Що стосується панів учених, то я — мушу зізнатися, — вихований на глибокій повазі до німецької науки, при ближчому знайомстві з цими шановними добродіями дещо в них розчарувався. Мені здавалось, що раз вони вважають себе людьми науки, то можна було б очікувати від них більшої вдумливості і правильної оцінки фактів. Насправді ж нічого подібного — сама лише гонитва за дешевими лаврами, демагогічні прийоми, теоретизування і величезна самозакоханість»[15].

«Спогади» засвідчують, що Скоропадський був політично зорієнтований не на Німеччину (точніше, Центральні держави), а на Антанту — союз Англії, Франції і Росії, який сформувався перед Першою світовою війною (у ході війни до Антанти примкнули Італія, Японія, США та інші держави, а Росія фактично перестала бути її членом з приходом до влади більшовиків у 1917 р). Тому він не вірив у можливість перемоги Німеччини, навіть якби тій вдалося перемогти Росію. Цей факт був досі невідомий дослідникам, оскільки «Спогади» гетьмана були їм недоступні, а коментарі Скоропадського на цю тему в опублікованому «Уривку зі 'Споминів'…» — пропущені. Починаючи з подій липня 1917 року (наступ Корейського) та протягом усієї політичної кар'єри, спершу як головнокомандувача Першого Українського Корпусу, а далі як гетьмана України, Скоропадського переслідували роздуми про результат Першої світової війни. Він раз-по-раз запитує себе: хто буде остаточним переможцем — Центральні держави чи Антанта, рішуче схиляючись до другого варіанту. Наприклад, у розмові в середині квітня 1918 року з російським генералом Абрамом Драгомировим, стосовно його участі у військовій підготовці повалення уряду Центральної Ради, Скоропадський викладає свій погляд на це питання так: «Драгомирову я виклав свою точку зору, але він рішуче не погоджувався зі мною. По-перше, він не визнавав будь-якого українства, по-друге, він вважав, що німці будуть незабаром розбиті і тому можна мати справу тільки з Антантою, яка все відновить, усе врятує. Я доводив йому, що я також не вірю в перемогу німців, але вважаю, що те, що нині діється у нас на Україні, мало чим відрізняється від більшовизму; коли чекати на перемогу Антанти, то промине багато часу, а тут треба негайного порятунку. Він залишився при своєму переконанні, а я при своєму; ми розійшлися, і більше я його не бачив[16].

Інший приклад — запис у «Спогадах» після того, як Скоропадський уже став гетьманом, висловлюючий той самий прогноз щодо завершення Першої світової війни: «Але все-таки я завжди вірив, попри воєнні перемоги німців, що вони не могли бути остаточними переможцями і що рано чи пізно доведеться зустрітися з представниками Антанти. Саме тому з першого дня [Гетьманату] я вирішив робити все можливе для збереження щонайдійовішого нейтралітету»[17].

Процитований абзац зі «Спогадів» також пропущений в опублікованому «Уривку зі 'Споминів'…», натомість підкреслено виділяється запис про те, що німецька армія захищала Україну від зовнішніх і внутрішніх руїнницьких сил за відносно низьку ціну — експорт кількох мільйонів пудів збіжжя в обмін на промислову продукцію. Пропуски в «Уривку зі 'Споминів'…» та розбіжності між відповідними текстами останнього і «Споминів» можна пояснити тим, що коли друкувався «Уривок зі 'Споминів'…» (1922–1924), Скоропадський, як гетьман в екзилі, намагався втримати можливість ділової співпраці з німецькою владою Веймарської республіки.[18]

Міркування про результат Першої світової війни, подібні до згаданих вище, наводяться у «Спогадах» ще раз у зв'язку з роздумами про організацію української армії (останнє було продовженням програми, розпочатої ще за часів Центральної Ради): «Щодо створення армії, то від самого початку справи виглядали дуже погано. Але, намагаючись бути об'єктивним, я все ж не бачу своєї провини там, де, як я чув, багато хто її знаходить. Я визнаю свою провину і провину військового міністерства і всього вищого командування в тому, що ми припускали, ніби німці стоятимуть до пізньої весни [1919 р.] і ми встигнемо сформувати справжню армію, за останнім словом військового мистецтва. Ми не взяли до уваги, що в Німеччині буде революція, яка змінить усе становище. Я передчував, що німці не можуть бути переможцями, що вони можуть бути розбигі. Я гадав, що в такому випадку згідно з інтересом Антанти буде підтримати нас, і це відновить рівновагу до того часу, доки я й сам спроможуся ходити на власних ногах. Ця неправильна думка лягла в основу всіх наших заходів.

Скоропадський мав на увазі німецький програш і тоді, коли їздив з державним візитом у Німеччину до кайзера Вільгельма II у вересні 1918 року, про що в деталях записав до «Спогадів»[19]. під час візиту він обмінявся думками з кайзером, який дав на честь гетьмана як голови Української держави офіційний обід. На бажання німецьких господарів товариш міністра закордонних справ Гетьманату Олександр Палтов запропонував, щоб Скоропадський випив тост за перемогу німецької армії. Гетьман, відмовившись, проголосив тост за німецький народ[20]. У ході розмови з кайзером Скоропадський висловив думку, що російський цар Микола II передчасно зрікся престолу, оскільки його армія ще воювала, а цар може лише тоді зректися, коли всі інші політичні можливості вичерпані. Це зауваження, як підтвердив Скоропадський у «Спогадах», запало в пам'ять Вільгельма II: «Дивно, що ця моя фраза якось врізалася в голову Кайзера, оскільки, як мені переказували в Києві, уже в листопаді [1918 р.] Кайзер протягом кількох днів доводив, що він як Кайзер не має права зректися [престолу] і що на цьому також наполягав Гетьман. Дивні речі діються в житті. Чн міг би я подумати, що колись гратиму роль у житгі німецького Кайзера, я, котрий ніколи не мав жодного відношення не лише до кайзерівської Німеччини, але й взагалі до Німеччини, хіба що проти неї воював»[21].

На підставі засвідченого у «Спогадах» стриманого ставлення Скоропадського до Німеччини можна твердити, що він, усвідомлюючи, що Німеччина програє Першу світову війну і що Антанта (включно з Росією) стане в ній переможцем, вважав альянс Гетьманату з Німеччиною, особливо до падіння кайзерівського Рейху, тимчасовим заходом для збереження Української держави під наступом більшовицької Росії. Така політика виявилась почасти успішною: Гетьманат втримався протягом семи з половиною місяців 1918 року в надзвичайно несприятливих умовах аж до перебрання влади Директорією, що продовжило, своєю чергою, існування Української держави до 1920 року. Можна припускати, що в протилежному випадку німецька воєнщина після повалення Центральної Ради наприкінці квітня 1918 року встановила б в Україні окупаційний режим у формі німецько-австрійського військового губернаторства під керівництвом російських офіцерів і чиновників.

Якщо йдеться про взаємини України з Австро-Угорською імперією під час гетьманату Скоропадського, то вони були напруженими. Це засвідчено як у документах, дотичних української революції, з державного архіву у Відні, опублікованих СЄДІ за редакцією о. Теофіла Горникевича під заголовком «Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergrtinde» (y 4 т. — Філадельфія, 1966–1969; зокрема т. 2 і 3), так і в «Спогадах» Скоропадського. Останні, в основному, висвітлюють негативну оцінку політики австрійського імперського уряду і військових кіл щодо України.

Хоч Скоропадський усвідомлював, що Австро-Угорщина була менш впливовим партнером у коаліції Центральних держав, ніж Німеччина, він ставився з підозрою і недовірою до Габсбургської монархії. Як прибічник «великоукраїнської», концепції, що передбачала прилучення до Української держави Криму й Кубані, він був твердим противником австрійської, тобто «малоукраїнської» розв'язки української державної проблеми, що передбачала аннексію деяких українських територій, які до Першої світової війни належали Російській імперії, Австро-Угорщиною з наступним створенням або конфедеративної, або й навіть формально самостійної Української держави — насправді сателіта Гобсбургської монархії. Тому, наприклад, Скоропадського дуже тривожила присутність на політичній арені ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга-Лотрінгена (1895–1948?), сина ерцгерцога Карла Стефана Габсбурга та небожа кайзера Австро-Угорщини Карла 12[22]. Відомий серед українців під іменем Василя Вишиваного, Вільгельм фон Габсбург служив полковником розташованого в Україні у 1918 році легіону Українських Січових Стрільців. Він був австрійським контркандидатом на гетьмана України, а певні українські — галицькі — та австрійські кола, апелюючи до історичної традиції ХІІІ-XIV століть за доби королів Данила і Юрія Галицьких, навіть вважали його бажаним кандидатом на український королівський престол. Скоропадський усвідомлював, що віденський двір та українські греко-католики, ведучи кампанію проти нього, «висували на гетьмана кандидатуру ерцгерцога Вільгельма [фон Габсбурга], молодого чоловіка, який серйозно готується до своєї ролі, оскільки вивчив українську мову, ходив в українській сорочці [вишиванці — тому «Вишиваний»] і своєю поведінкою приваблював на свій бік українців шовіністичного відтінку»[23].

Прихильне ставлення частини еліти і населення Галичини до австрійської (тобто «малоукраїнської») розв'язки української державної проблеми було причиною внутрішньоукраїнських конфліктів, які безсумнівно впливали на критичне, хоч і шанобливе ставлення Скоропадського до галицьких українців, до їхніх поглядів на українську державність та концепцій нації і уніатської церкви, оскільки, як уже згадувалось, гетьман підтримував «великоукраїнську» ідею неподільної України.

Німеччина, зі свого боку, була також негативно настроєна до австрійської орієнтації в українському житті. Це можна підтвердити, наприклад, застереженням німців щодо призначення Дмитра Дорошенка (1882–1951) міністром закордонних справ Гетьманату з огляду на його ймовірне австрофільство і галицькі зв'язків. З точки зору німецької політики, проавстрійськи настроєні українці з територій, що входили до складу Російської імперії, не могли вважатися цілком лояльними партнерами Німеччини.

Що стосується взаємин українських урядів Центральної Ради і Гетьманату з Центральними державами, то Скоропадський у своїх «Спогадах» оцінює їх врівноважено і реалістично. Так, згідно зі «Спогадами», після падіння Тимчасового Правительства в Росії він мав сумніви щодо заходів Центральної Ради укласти сепаратний мир з імперською Німеччиною і поставився несхвально до миру, укладеного між Центральними державами та Україною 9 лютого 1918 року у Брест-Литовську. Оскільки ж така угода стала дійсністю і німецькі та австрійські війська на запрошення Центральної Ради окупували Україну та, прогнавши більшовиків, надали їй військовий захист, гетьман вважав, що український уряд, дотримуючись зобов'язань Брест-Литовської угоди, мусив рекомпенсувати свій борг, постачаючи Німеччині і Австро-Угорщині сировину, продукти тощо. І хоч його оцінка дій і поведінки Центральної Ради була критичною, її можна вважати доречною і справедливою.

Скоропадський сподівався, що його професійніший і впорядкованіший уряд матиме більше шансів по-діловому співпрацювати з німецькими та австрійськими урядовими і військовими колами, захищаючи українське населення від зловживань, які звичайно супроводжують військову окупацію. Проте, як відомо з історії Гетьманату, його сподівання не здійснилися і, як колись Центральна Рада, уряд Скоропадського зіткнувся з негативною реакцією значної частини українського населення, зокрема селянства, на німецьку економічну політику в Україні. Проте, як видно зі «Спогадів», гетьман не приховував ані негативних аспектів взаємин з німецькими властями, ані труднощів, на які наразився у спробах знайти компроміс, що уможливив би Україні пережити німецько-австрійську окупацію[24].

Найбільш контроверсійний вчинок Павла Скоропадського, який вплинув негативно на образ гетьмана і Гетьманату і, безсумнівно, спричинився до табуїзованого підходу до питань, пов'язаних з його особою і добою, — це проголошення грамотою від 14 листопада 1918 року федерації з Росією і потреби створення «всеросійської федерації». Що спонукало гетьмана декларувати федерацію з Росією і які були його справжні погляди на статус України, зокрема — на справу української незалежності під час Гетьманату, далі — на початку еміграції 1919 року, коли він писав «Спогади» і, врешті — протягом 25-літнього перебування та діяльності в еміграції (до 1945 року), — це питання, які хвилюють дослідників політичної спадщини гетьмана від часів падіння Гетьманату до сьогоднішнього дня.

«Спогади» Скоропадського засвідчують, що ще й у момент їхнього написання в Берліні гетьман не був перекопаним самостійником, хоча під час окупації України, за його Гетьманату, Німеччина відстоювала концепцію незалежності Української держави, якій, очевидно, призначалася роль сателіта Німецької імперії зі статусом обмеженого суверенітету. Він, наприклад, писав так: «Звичайно, самостійність, якої тоді доводилося суворо дотримуватися через німців, що твердо на цьому наполягали, для мене ніколи не була життєвою, але я думав — та як би воно так і було — німці змінили б свою політику в бік федерації України з Росією»[25]. у березні 1918 року, зважаючи на можливість обійняти владу в Україні, він зазначив: «Мене дещо турбувала думка, що німці стоять за самостійну Україну, що б там не було»[26]. (До речі, процитований абзац пропущено в опублікованому «Уривку зі 'Споминів'…»). Згодом Скоропадський хвилювався, що кайзер Вільгельм II у вересні 1918 року посилався на Україну як на «незалежну» державу[27], або що восени 1918 року німці наполягали на «націоналізації» і більш яскравій «українізації» його урядуй.

Погляди Скоропадського на статус України були підсилені позицією західних союзників, які рішуче противилися незалежності Української держави. Скоропадський зрозумів це уже в січні 1918 року, під час розмови з генералом Жоржем Табуї, французьким комісаром при уряді Української Народної Республіки і шефом французької місії в Україні. Розмова точилася довкола стабілізації ситуації в Україні, яку Скоропадський, розмірковуючи над можливістю встановлення військової диктатури в Україні без повалення Української Центральної Ради, задумував здійснити при французькій підтримці і за допомогою українсько-польсько-чеського військового союзу.[28] Переговори завершилися неуспіхом, оскільки французи, що представляли західних союзників в Україні, поставилися негативно до акту проголошення її незалежності від 22 січня 1918 року, відверто заявляючи Скоропадському, що «Антанта ніколи не визнає незалежності України»[29]. (Ця важлива теза теж пропущена в опублікованому «Уривку зі 'Споминів'…»).[30]

Схожі результати мали й переговори між представником Скоропадського Іваном Коростовцем та представником Антанти в Яссах, які Скоропадський описав так: «У той самий час до мене прийшло кілька осіб, до яких я відчував безумовну довіру… Один з них привіз до мене певну особу, яка займала цілком відповідне становище. Ця особа заявила мені (причому все це було підтверджене багатьма вагомими документами), що Антанта, а особливо Франція, котра виступає головною діяльною державою з-поміж держав Згоди в Україні, рішуче не бажає говорити з українським урядом, доки той стоятиме на точці зору самостійності, і що тільки федеративна Україна може мати успіх у них»[31]. Варто додати, що за інформацією представників Скоропадського, французи в Яссах навіть не прийняли уповноваженого Українського національного союзу, який відстоював концепцію самостійної України.

Опинившись у скрутній ситуації, Скоропадський мав до вибору складну альтернативу. Перше — спробувати очолити національний рух, впливаючи на Український національний союз (який планував 17 листопада 1918 року скликати Український національний конгрес) і досягти угоди з усіма українськими політичними силами, в тому числі й лівими, хоча сам гетьман вважав останні анархістсько-руїнницькими. До такого варіанту він ставився з великою неохотою, оскільки був поінформований, що об'єднані в Українському національному союзі політичні угруповання планували повстання проти нього.

Інший шлях полягав у можливості не допустити до проведення згаданого Національного конгресу, очоливши російський рух в Україні (точніше — кола російського офіцерства), що нараховував близько 15 тисяч чоловік, і проголосивши нову політичну програму, яка б мала на меті федерацію України з Росією.

Як відомо, Скоропадський обрав друге. Таке рішення відповідало його власним переконанням, оскільки він, по-перше, не вірив у перемогу Німеччини, яка підтримувала самостійність України, по-друге — його переконання збігалися з вимогами Антанти (як він сам пише, «ця вимога [федеративна Україна] збігалася з моїми власними поглядами»)[32]. Врешті, по-третє, він вважав даний варіант найбільш реалістичним, оскільки його власна оцінка політичної ситуації підтверджувалася ставленням Антанти до української справи загалом.

Союзники обіцяли Скоропадському, що «уповноважений представник держав Згоди днями прибуде [в Україну], який увійде в переговори тільки за умови ясно вираженого нового курсу українського уряду»[33]. Тоді ж було повідомлено, що Еміль Енно (Неппо), здогадний представник Антанти в Південній Росії, прибуде до Києва реалізувати союзницькі плани. Наступний хід подій показав, що згадані обіцянки обернулися на марне чекання, оскільки виконані не були. Правда, негативна позиція Антанти в українському питанні не вплинула на те, що, виїхавши в еміграцію і оселившись у Берліні, Скоропадський з 1939 року поселив свого сина Данила не в Німеччині, яка на той час була впливовою (хоч і пацистськоіо) державою, а в Англії. Тому не можна вважати Скоропадського за людину виключно німецької орієнтації. Певні його вчинки засвідчують, що впродовж своєї політичної кар'єри і до кінця життя він орієнтувався швидше на західних союзників. Вибір Англії для проживання Данила зумовлювався, серед іншого, і тим, що Англія була монархічною державою, а, як відомо, Скоропадський на еміграції став українським монархістом.

Політика західних союзників, що орієнтувалася на збереження Російської імперії і тим самим заперечувала усамостійнення неросійських народів, зокрема найбільшого серед них — українського, мала фатальні наслідки для всесвітньої історії. Можна твердити, що власне ця політика спричинила перемогу більшовиків у Росії з наступним відновленням імперії в ленінсько-сталінській моделі, яка стала ще жорстокішою, агресивнішою і експансивпішою, ніж її попередниця — царська імперія. Перемога більшовизму значною мірою вплинула і на успіх у Європі фашизму й нацизму, які не лише удавано претендували на роль захисника західної цивілізації, але й організовували свої політичні та поліційпі системи за зразком більшовицької моделі.

Фатальним вчинком належить визнати і проголошення Павлом Скоропадським федерації з Росією. Таку оцінку не можуть пом'якшити аргументи його прихильників-гетьманців, які починаючи від 1945 року намагалися пояснити це як «акт розпуки», бо, мовляв, грамота Скоропадського від 14 листопада 1918 року про «утворення всеросійської федерації» була тільки вимушеним наслідком тодішніх політичних обставин. Хоча цей документ і справді був лише декларацією намірів, його належить розцінювати як трагічну політичну помилку: віддзеркалюючи тогочасний погляд гетьмана на українську справу, він до сьогоднішнього дня затьмарює його ширший внесок в українське державне будівництво.

Незадовго після написання «Спогадів», на початку 1920-х років, Скоропадський змінив свої погляди на питання державної незалежності України під впливом В'ячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка та інших націонал-консерваторів, які тоді фактично керували гетьманським рухом і були послідовними речниками незалежності. Натомість, працюючи над другою редакцією «Спогадів» між 1920 і 1922 роками, він не вніс правок до тексту, які б відповідали його новій позиції (правда, він за життя так і не опублікував повністю «Спогадів»).

У грамоті від 14 листопада 1918 року, яка проголошувала федерацію України з Росією, Скоропадський заявив: «На принципах федеративних повинна бутч відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю [країні] і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені большевицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії… їй першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії. В осягненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності»[34]».

Оскільки Скоропадського критикують за декларацію федеративного з'єднання України з Росією, і особливо за те, що він вчинив це не з примусу, а з власної волі, згідно зі своїми політичними переконаннями, належить встановити, що він розумів під терміном «федерація». У «Спогадах», які рясніють посиланнями на федерацію, є такі слова: «Я не приховую, що хочу лише широко децентралізованої Росії, я хочу, щоб жила Україна і українська національність, я хочу, щоб у цьому тіснішому союзі окремих областей і держав Україна займала достойне місце і щоб усі ці області й держави зливалися як рівні з рівними в одному могутньому організмі, названому Великою Росією. Я не маю сумніву, що як би там не було, але врешті-решт, так і буде»[35].

Як процитований уривок з грамоти проголошення федерації, так і даний фрагмент зі «Спогадів», який можна вважати яскравим прикладом роздвоєної лояльності Скоропадського, показують, що, по-перше, не будучи пі істориком, ні юристом, ні політологом, Скоропадський вживав термін «федерація» довільно, у тогочасному популярному розумінні; по-друге, його концепцію взаємин України з Росією не можна окреслити словом «федерація» в сучасному політологічно-юридичному тлумаченні, оскільки він посилається на Україну як на «державу» з «окремим» і «самобутнім» статусом. У Спогадах він зазначав: «Україна була державою з усіми правильно функціонуючими установами, з визначеними планами дій, з фінансовим бюджетом, з певною програмою створення армії, яка мала бути організована до весни 1919 року, з промисловістю, що відновлювалась, з певними міжнародними відносинами»[36].

На підставі процитованого абзацу та інших записів у «Спогадах», а також відповідних документів епохи Гетьманату і неопублікованих «Дпевников» Скоропадського можна твердити, що він мав вироблений погляд на Україну як на державу. По-перше, він підгримував потребу консолідації державної території, включно з заходами щодо приєднання Криму і навіть частини Кубані (це був чи не перший історичний прецедент українських претензій до Криму). По-друге, він визнавав конечну необхідність інтеграції населення України не за етнічним, а за територіально-державним принципом, а також наполягав на стабілізації влади (справа першорядної ваги в державному будівництві) і суверенності у зовнішніх взаєминах. По-третє, він відстоював потребу власної армії, флоту, служби безпеки, поліції, національної валюти, власної закордонної політики, тобто усіх прикмет суверенної держави. Як засновник Української Академії наук, Державного українського університету в Києві, Державного українського університету в Кам'янці-Подільському, 150 гімназій по всій Україні та цілої низки вищих науково-педагогічних мистецьких установ, він розумів краще, ніж тогочасні політики і певні представники академічного середовища, потребу державної підтримки національної науки. Врешті, політичне утворення, яке він очолював від 29.IV. до 14.ХІІ.1918 року, носило назву «Українська держава». Такий підхід до побудови держави і її взаємин з іншою, більшою державою окреслюється в науці не як федерація, а як конфедерація, або співдружність незалежних держав (commonwealth).

Можна ставитися критично до ідеї співдружності у взаєминах України з Росією, можна аргументувати з перспективи українського національного інтересу, що Україна не повинна входити до такого утворення, як сучасна СНД, навпаки — утвердившись повністю незалежною і суверенною, наполегливо намагатися стати членом Європейської співдружності держав, НАТО і західної системи угод і союзів. Проте не є історичним підходом вважати Скоропадського беззастережним федералістом тільки через те, що він користувався цим терміном довільно. Зрештою, навіть IV Універсал від 22 січня 1918 року залишав відкритою можливість федерації України з Росією: «Цьому найвищому нашому органові [Українським Установчим Зборам] належить рішити про федеративний зв'язок з народними республіками бувшої російської держави»[37].

Якщо ж порівняти. поведінку Павла Скоропадського з поведінкою інших визначних політиків Цей тральної Ради і Директорії УНР в еміграції, то колишній гетьман займав однозначну позицію: хоча він і не визнавав публічно проголошення федерації України з Росією за помилку, проте в еміграції до кінця життя належав до української самостійницької політичної спільноти. Його діти Данило, Єлисавета (Кужім), Марія (Монтрезор) і Олена (Отт) також були інтегральною частиною української еміграційної громади і відстоювали ідею самостійності України.

Натомість, наприклад, Михайло Грушевський, перейшовши в еміграції на радикально ліві позиції, повернувся до Радянської України та визнав радянську політичну систему, тобто ленінський радянський федералізм (УРСР не була тоді незалежною і суверенною державою).

Інший приклад: Володимир Винниченко, лідер УСДРП, перший голова Генерального Секретаріату УНР, голова Українського націопального союзу, перший голова Директорії УНР, опинившися в еміграції і щонайменше 20 років вагаючись між українською самостійницько-комуністичною платформою і концепцією української радянської республіки (тобто ленінським радянським федералізмом) неодноразово стверджував, що «ми всі федералісти».

Навіть такий досвідчений і заслужений діяч, як Євген Петрушевич, президент ЗУНР, опісля її диктатор, внаслідок політичної катастрофи свого часу робив ставку на уряд УРСР і був готовий іти на компроміс з політичною концепцією УРСР, яка означала визнання ленінського радянського федералізму. Або, врешті, такі провідні діячі української радикальної паргії, як Антін Крушельницький, співтворець самостійницької групи «Молода Україна» і міністр освіти УНР, та Юліян Бачинський, один з перших теоретиків української самостійності, автор класичного твору «Ukraina irredenta» (1895) і піонерської соціологічної монографії «Українська еміграція в ЗДА» (1914), представник уряду УНР у Вашингтоні (1919), переїхавши до УРСР, пішли на політичні компроміси з ленінським радянським федералізмом. Таким чином, віра у федералістську ідею будь-то з огляду на роздвоєну лояльність, чи завдяки наївному переконанню у можливості служити своєму народові, чи через політичні обставини була характерною рисою цілої низки визначних політиків української визвольної боротьби, що трагічно відбилася на історії України першої половини XX століття.

Питання устрою Української держави в період Гетьманату (29.IV. -14.ХІІ.1918) досі не розроблене в історичній науці. Не з'ясований також погляд Скоропадського на цю справу. Зміст основних документів, виданих у зв'язку з встановленням гетьманського режиму, тобто грамоти «До всього українського народу» і «Законів про тимчасовий державний устрій України», датованих 29 квітня 1918 року, є подекуди суперечливим щодо державного устрою»[38]. Згідно з цими документами, гетьман тимчасово перебирає на себе «повноту влади», і «влада управи [правління] належить виключно до гетьмана України у Межах всієї Української Держави». До його прерогатив було віднесене також керівництво армією і закордонною політикою. Крім того, «Гетьман стверджує закони, і без його санкцій ніякий закон не може мати сили». Хоча Скоропадський намагався надати Гетьманату форму і зміст правової держави, він був наділений істотлим повновладдям у сфері судочинства. Коротко кажучи, йому підляглі виконавча, законодавча і судова гілки влада.

Одночасно Скоропадський не виключав можливості представницької системи, оскільки «Закони про тимчасовий устрій України» стверджували недвозначно, що вони є зобов'язуючими «тимчасово, до вибрання Сейму». Отже, згідно з таким визначенням, одноосібна влада належала гетьману тимчасово, оскільки в майбутньому мав бути обраний Сейм, який перебрав би законодавчі функції. Встановлення виборного Сейму забезпечило б Скоропадському сильну президентську владу на зразок американської чи теперішньої французької.

Щодо самого Скоропадського, то його концепція державного устрою напередодні захоплення влади і протягом довшого періоду урядування може бути визначена як бюрократично-військова диктатура. Він це стверджує у «Спогадах», розмірковуючи над оформленням гетьманської політичної партії під назвою Українська народна громада: «Я сам не йшов свідомо до гетьманства, до якого мене підштовхнув швидкий розвиток подій. Я не кажу, що не припускав, щоб в Україні в майбутньому не було гетьмана; навпаки — я був переконаний, що це станеться, але я вважав, що спершу буде створена партія, яка бачитиме порятунок батьківщини в необхідності створення сильної влади в особі диктатора-гетьмана і що цей диктатор проводитиме ті принципи, які лягли б наріжним каменем в основу паргії»[39].

Після захоплення влади Скоропадський недвозначно заявив, що він бажав би правити у спосіб, що відповідає «ідеї диктатора», оскільки «не мав парламенту або іншої аналогічної установило. На зустрічі з представниками об'єднаних українських паргій, яка відбулася незабаром після проголошення Гетьманату, він висловив погляд щодо форми правління Гетьманату так: «Як дивлюся я на те, що уявляє з себе гетьман, тобто чи він є президентом республіки, чи чимось більшим, коли вкажу строк скликання Сейму, причому Сейм у їх [партій] розумінні — це Установчі Збори? Я їм на це відповів, що повністю дотримуюся своєї Грамоти, у якій все оголошено і від якої я ніколи добровільно не відступлюсь. Погодитися на той час на роль президента республіки я вважав згубним для всієї країни, і краще було б не починати цілої справи. Країну, по-моєму, може врятувати тільки диктаторська влада, тільки волею однієї людини можна повернути у нас порядок, розв'язати аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які є такими необхідними для країни.[40] Я це завжди сповідував і при цій думці лишаюся й тепер. Я прекрасно знаю, що західні люди здебільшого не поділяють моїх поглядів; я цілком вірю, що вони праві, коли йдеться про їхні країни, але в нас, у Великоросії і Україні, це справді не може бути інакше»[41].

У «Спогадах» немає згадки про монархістські аспірації роду Скоропадських або про наміри гетьмана встановити в Україні гетьманську монархію під час його гетьманування. Навпаки, Закон про спадкоємність, який був затверджений Скоропадським, передбачав «вибір нового гетьмана» на випадок смерті попереднього. Проте Скоропадський вважав, що «стара історія України уся наповнена різноманітними ускладненнями саме через те, що зі смертю гетьмана не було влади і починалися партійні чвари з приводу виборів нового гетьмана, обрання якого звичайно призводило до анархії». Таке критичне ставлення до української ірадиції, можна твердити, було зумовлене його переконанням, що найкращою формою державного правління для України була таки диктатура. Отже, на підставі «Спогадів» та інших матеріалів устрій Української держави за урядування Скоропадського можна окреслити як виборний Гетьманат (оскільки Скоропадський був проголошений гетьманом на Хліборобському конгресі 29 квітня 1918 року в Києві) з диктаторськими повноваженнями правителя.

Як відомо, концепція виборного Гетьманату перемогла в історії гетьманської України XVІІ-XVIII століть, хоча за Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Мазепи і Кирила Розумовського були спроби встановити спадковий монархічний гетьманат, які, проте, завершилися неуспіхом. Концепція української спадкової трудової гетьманської монархії була розроблена уже в еміграції В'ячеславом Липинським. Павло Скоропадський та його прихильники прийняли її на початку 1920-х років; останній гетьман дотримувався її до смерті у 1945 році.

У науковій літературі про Українську революцію 1917–1920 років, у тому числі і в «Спогадах» Павла Скоропадського, наголошується переважно на переломних подіях того часу — наприклад, на гетьманському перевороті Скоропадського 29 квітня 1918 року та на повстанні Директорії УНР проти Гетьманату в середині листопада 1918 року після проголошення гетьманом федерації України з Росією грамотою від 14 листопада 1918 року. Водночас не акцентуються і достатньо не обговорюються причини, які призвели до згаданих переломів, зокрема — неспроможність українських політичних еліт досягнути необхідного компромісу на самому початку формування основних елементів української державності у 1917 році, що остаточно вплинуло на падіння Української держави у 1920 році. Тим часом гетьманський переворот і антигеїьманське повстання були тільки трагічними наслідками фатальних помилок, зроблених на самому зародку визвольних змагань.

Чи не першою такою помилкою був розкол в українському національному русі на початку революції між його народницько-соціалістичним крилом і національно-консервативною течією. Що призвело до розколу? Маловагома деталь у порівнянні з роллю тогочасного українського державного будівництва — конфлікт серед національних сил, серед інших причин якого була й популярність Скоропадського у військових колах.

Від початку свого виходу на політичну арену в Україні Скоропадський усвідомлював, що для успішного функціонування Української держави необхідно сформувати збройні сили, які б захищали її від ворожого нападу. У порозумінні з Генеральним Секретаріатом, тобто урядом Центральної Ради, він зукраїнізував 34-й корпус російської імперської армії, згодом названий Першим Українським Корпусом. Це було перше і найбільш дисципліноване українське військове формування на центральноукраїнських землях, яке нараховувало близько 30 тисяч офіцерів та вояків. Завдяки йому не дійшло до окупації значної чистини України, особливо Києва збільшовизованими загонами російської армії в останні місяці 1917 року. Можна напевне ствердити, що без дій Першого Українського Корпусу проголошення III і IV Універсалів було б неможливим. Завдяки намаганням Скоропадського вплинути на подальшу розбудову українських військових частин та й взагалі з огляду на його популярність серед військових кіл, з'їзд Українського Вільного Козацтва, тобто українських військових формувань 1917–1918 років, що нараховували близько 60 тисяч чоловік, 16–18 жовтня 1917 року в Чигирині обрав його Почесним військовим отаманом. Ця популярність, серед іншого, призвела до конфлікту з Українською Центральною Радою, що завершився відходом Скоропадського з посту головнокомандувача Першим Українським Корпусом, а також — що суттєвіше, уже згаданим політичним розколом в українському національному русі між народницько-соціалістичним крилом і національно-консервативною течією.[42]

Цей розбрат так і не вдалося подолати аж до кіпця Української революції, особливо після гетьманського перевороту та відмови політичних партій, у тому числі Української хліборобсько-демократичної, співпрацювати з новим урядом. Шанси на успіх українського національного руху, який до Першої світової війни на центральних і східноукраїнських землях не був достатньо сильним, у ситуації політичних катаклізмів — війни, революції чи розвалу Російської імперії — залежали від консолідації в один неподільний фронт усіх національно зорієнтованих сил незалежно від їхніх суспільно-політичних програм. Потрібен був національний компроміс, на який на той час спромігся, наприклад, польський визвольний рух (тобто, з одного боку — його центрово-ліве крило під керівництвом Юзефа Пілсудського, особливо Польська соціалістична партія, а з другого — права течія, репрезентована головно національними демократами на чолі з Романом Дмовським, які, до речі, до Першої світової війни принципово не висували концепції незалежної Польщі). Тільки такий компроміс міг врятувати українську державність 1917–1920 років. Неспроможність національного руху об'єднати сили Центральної Ради з групами, які підтримували Павла Скоропадського, не кажучи вже про анархістські течії, очолювані різними отаманами, особливо Нестором Махном, котрі в жодному випадку не підпорядковувалися б Українській національній державі, та й загалом усі неуспіхи Гетьманату і Директорії були наслідком розколу, що відбувся восени 1917 року і став однією з головних причин провалу української визвольної боротьби 1917–1920 років.

Безсумнівно істотну роль відігравали й зовнішні фактори. Зокрема, постійний натиск і відверта агресія більшовицької Росії супроти українських державних утворень, політична і мілітарна інтервенція пекомуністичних російських імперських сил та негативне ставлення західних союзників до справи української незалежності були, беручи разом, чи не найголовнішою причиною того, що спроба побудови Української держави у 1917-1920-х роках не здійснилася.

Сьогодні «Спогади» Павла Скоропадського публікуються в критичний для України момент. Український народ і його еліти намагаються — уже вкотре — збудувати Українську державу. Але історія повторюється, і зарисовується поділ між силами, які прямують до остаточного утвердження незалежності, та силами, що, негативно настроєні до національного руху, закликають до відновлення СРСР (тобто перетворення сучасної Російської імперії на російську падімперію) та підтримують реорганізацію СНД у двоконтинентальну надімперію на ленінсько-сталінській федералістських основах. Крім того, провідники і лідери цих сил пропагують, як це було і в 1917–1920 роках, згубні концепції федералізму і соціалізму в його тоталітарно-комуністичному варіанті, використовуючи страх, зубожіння і відсутність національної свідомості певних прошарків українського населення, а водночас обіцяючи їм, як це робили колись більшовики, світле майбутнє у безкласовому і нібито безнаціональному, а в дійсності російському імперському суспільстві.

Тому надруковані тут «Спогади» є не лише цінним історичним джерелом, а й важливим повчальним документом про будівництво Української держави та її падіння у 1917–1920 роках. Вони покликані донести сумний урок історії до покоління, зацікавленого в побудові сьогоднішньої держави, а разом з тим стати усвідомлюючим чинником для відповідальних за державне будівництво українських політичних еліт. Державне будівництво — це справа політичного розуму. Тому не можна допустити повторення трагічного досвіду 1917–1920 років та, уникаючи його, треба об'єднати всі сили для збереження української державності. Історія — це суворий суддя. Вона судить не за красиві слова і добрі наміри, а за розумні рішення і корисні справи. її присуд за невикористаний сьогоднішній шанс може бути набагато жорстокіший, ніж усі дотеперішні покарання.

Ярослав Пелепський

Примечания:

1

Грушевський М. Спомини // Київ. -1989. - № 8. — С. 102–154; № 9. — С. 108–149; № 10.-С. 122–158; № И.-С. 113–155.

2

Скоропадский П. Воспоминания: конец 1917 года по декабрь 1918 года. Цитую за другою редакцією «Спогадів», надрукованих у цьому томі (далі ССДР-3; пор. с. 47).

3

Von Hindenburg P. Aus mcincm Lcbcn. - Ixipzig, 1920; Horlliy M. Memoirs. - New York, 1957; Mannerheim C.G.E. The Memoirs of Marshall Manncrheim. - New York, 1954.

При цій нагоді треба згадати «Спогади» генерала Вільгельма Гренера, шефа штабу армійської групи Лйхгорна, найважливішого німецького представника в Україні в 1918 році, який тісно співпрацював з П. Скоропадським: Groener W. I.cbcnscrinncrungcn // Von Brest-Litovsk zur deutschen Novcmbcrrcvolution / Baumgart W. (red.). — Gottingcn, 1971. -C. 259–451. Спогади Гренера є цінним джерелом для зрозуміння німецько-українських взаємин у 1918 році.

4

Дневніки П. П. Скоропадского (далі Дневники) — Т. 1. -Тетрадь І. — С. 3, 1 січня 1919 — 6 травня 1919. Хочу висловити ншру подяку Пані Олені Отт-Скоропадській, наймолодшій дочці гетьмана Павла Скоропадського, за дозвіл використати неопубліковані «Дневники» для наукової мсти.

5

Дневники — T. 2. — Тетрадь 1. — С. 15 (запис датований б травня 1919 p.). Треба зазначити, що в 1919 році Скоропадський користувався поперемінно поняттями «воспоминания», «дневник» і «записки» для окреслення своїх «Спогадів». Л. Малярсвський, який був шефом Пресового бюро у головній квартирі гетьмана Скоропадського, співпрацював із ним певний час в еміграції у Берліні.

6

Інформацію про те, що машинописна копія перших дванадцяти зошитів (тетрадей) першої редакції «Спогадів» П. Скоропадського (тобто ССПР-2) була надрукована на машинці дружиною П. Скоропадського Олсександрою, завдячую Пані Олені Отт-Скоропадській.

7

Дневніки. — T. 1. — Тетрадь 1. — С. 14.

8

Український переклад «Уривка зі 'Споминів' Гетьмана Павла Скоропадського» був перевиданий нещодавно під заголовком «Гетьман Павло Скоропадський. Спомини». — Київ, 1992.

9

Скоропадский П. Мое детство на Украине (див. Додаток цього тому. С. 388).

10

Прикладами такого підходу є: Скляренко Є. М. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і гетьманщини. — Київ, 1960; Hunczak Т. The Ukraine under Hctman Pavlo Skoropadskyi // The Ukraine, 1917–1921: Л Study in Revolution. - Cambridge; Mass, 1977. - C. 61–81.

11

ССДР-3.-С. 145.

12

Скоропадський П. Уривок зі «Споминів» Гетьмана П. Скоропадського // Хліборобська Україна. — 1924/1925. — Кн. V. — С. 78.

13

ССДР-3. — С. 245–246 (зокрема, С. 244, 245 про Гренера).

14

ССДР-3. — С. 246. Німецький посол у Києві барон Мумм був одним з найвизначніших професійних дипломатів Рейху. До Першої світової війни викоігував обов'язки представішка вТокіо і Вашингтоні. Фон Бсрхсм був асистентом Мумма в Україні у 1918 році. Коли Мумм пішов у відставку, фон Бсрхсм виконував обов'язки посла від вересня 1918 року.

15

ССДР-3.-С247.

16

ССДР-3.-С. 141.

17

ССДР-3.-С. 146.

18

ССДР-3. — С. 178–179.

19

ССДР-3. — С. 273–282.

20

ССДР-3.-С. 275.

21

ССДР-3. — С. 276.

22

ССДР-3. — С. 206, 239, 241.

23

ССДР-3. — С. 208. Ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург (Василь Вишиваний) залишився українофілом до кінця життя, навіть писав вірші українською мовою. Схоплений радянськими розвідувальними органами 1947 (?) року у Відні, помер за підозрілих обставин у київській тюрмі у 1948 (?) році.

24

ССДР-3. — С. 162. Дмитро Дорошенко не згадує застереження німецьких представників про його призначення міністром закордонних справ. Він лише ствердив, що від 20 травня до 2 вересня 1918 року вважався управителем міністерства, а від 2 вересня до 14 листопада 1918 року — міністром закордонних справ. Див.: Дорошенко Д. Історія України 1917–1922 рр. — Т. 2: Українська Гетьманська Держава 1918 р. — Ужгород, 1930; Нью-Йорк, 1954.-С. 148.

25

ССДР-3.-С.51.

26

ССДР-3.-С. 132.

27

ССДР-3. — С. 275.

28

ССДР-3.-С. 103.

29

ССДР-3.-С. 106.

30

ССДР-3. — С. 295.

31

ССДР-З.-С. 304.

32

Процитована фраза невиразно перекреслена Скоропадським у машинописній копії «Спогадів» (ССДР-1. — С. 563/298).

33

ССДР-3. — С. 304. Абзац, який іде за процитованою фразою, тобто «Я находил, что проведение этого нового курса преждевременно, так как понятие о федерации требует двух контрагентов, была же одна Украина, а другого не было, я себе это требование Аитант принял к сведению», невиразно перекреслений Скоропадським у машинописній копії «Спогадів» (ССДР-1. — С. 563/298).

34

Цитую за кн.: Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т. 2. — С. 414–415.

35

ССДР-3. — С. 267.

36

ССДР-3. — С. 254.

37

Цитую за кн.: Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т. 1: Доба Центральної ради. — Ужгород, 1932; Нью-Йорк, 1954. — С. 168.

38

38 Тексти названих документів надруковані у кн.: Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т. 2. — С. 49–53.

39

ССДР-З.-С. 139–140.

40

ССДР-3. — С. 160.

41

ССДР-З.-С. 173–174.

42

ССДР-3. — С. 273.